Олександр Нойок: «В Україні можна домовитися, а в Білорусі все не так»

0
56

Гравець мінського Динамо Олександр Нойок розповів про нюанси життя в Білорусі, специфіку місцевого футболу й непрості часи у Металісті, який перебував на межі зникнення.

Взимку минулого року опорний півзахисник Металіста Олександр Нойок перебрався до мінського Динамо. Якщо ще три роки тому цей перехід викликав певний резонанс, то сьогодні про нього швидко забули. Ситуація в Україні змушує наших футболістів відбувати у найбільш екзотичні куточки планети, і Білорусь серед них далеко не на першому місці.

Одному із найкращих вихованців Шахтаря свого покоління вдалося стати «своїм» у столиці – у цьому сезоні він провів аж 29 матчів, а тренерський штаб використовував Нойка на абсолютно різних позиціях – від центрального захисника до флангового хавбека. Чемпіонат Білорусі вже завершився, а Динамо фінішувало на третьому місці, завоювавши путівку до Ліги Європи. Зіграє там і українець – контракт Олександра з мінчанами триває ще 2 роки.

«В Україні все кипить-бурлить, а в Білорусі життя розписане по хвилинах»

— Ти відчуваєш себе щасливою людиною в Мінську?

— Я почуваю себе тут добре й комфортно. Тим більше, Динамо для Білорусі – велика команда, а Мінськ – красиве місто. Тут дуже спокійне життя, чисто на вулицях – мені все дуже подобається.

— До чого в Білорусі було найважче звикнути?

Читайте также: Евгений Будник: "Хочу полноценный контракт, надоело уже по арендам шляться"

— Тут життя проходить в іншому ритмі. Воно не таке темпове, як в Україні. У нас все кипить-бурлить, пробки-затори, а тут все розписано по хвилинах.

— Документи на вулицях і взагалі часто перевіряють?

— Так. Мені адміністратор завжди каже брати все з собою. Головне, щоб була видна моя прописка, бо тут реально їх перевіряють. Раз в тиждень, коли гуляю центром, є такий нюанс.

— У Білорусі існує жорстка система штрафів за будь-які правопорушення. Часто попадався місцевій міліції з якимось порушенням?

— Частенько. Коли лише купив машину, то подумав собі, що застрахуюсь трохи пізніше. В Україні ж можна домовитися (сміється), а тут все не так. Порушив – поїдь в банк і оплати. Якщо пише десь, що треба їхати 90 кілометрів в годину, то швидкість в 91 – це вже порушення. Різниця невелика, але штрафи мені за таке приходили розміром в 10 білоруських рублів (десь 130 гривень).

Навіть коли оформлював машину на білоруські номери, то мав невеличку проблему. В Україні ж тобі все зроблять за 5 хвилин у МРЕВ, а тут треба побігати.

— Також тут існують штрафи за нецензурні слова, чим футболісти частенько зловживають на полі… Ще ніхто зі знайомих гравців чи тренерів не потрапляв на такий гачок закону?

Читайте также: Евгений Будник может остаться в минском "Динамо"

— Наш тренер Боровський дуже акцентує на цьому увагу, але важко на полі стримувати емоції. Правда, ніколи не чув, щоб когось штрафували за таке. Хоча тренер про це і попереджував.

— Раніше казали, що такий поширений в Європі Wi-Fi в Білорусі є екзотикою…

— Не сказав би, що тут його нема, але є певні нюанси. До цього з часом звикаєш і все стає нормально. Хоча спочатку було незрозуміло, звісно.

— Яка головна різниця між українцями та білорусами?

— Й тим, й іншим можу сказати лише компліменти. В Білорусі є постійний порядок, що дає надію на наступний день. В Україні ж трошки важче з цим, бо в нас іде війна. Тому в людей нема ніякого захисту. Наприклад, моя мама – пенсіонер. Вона пропрацювала 27 років у відділі вагітних, а у неї пенсія 40 доларів. Невже вона заслужила на такі гроші? Вона ж відповідала за народжуваність народу!

В Білорусі є нормальна мінімальна зарплата, соціальний пакет. Сказав би, що саме в цьому різниця. Також українці більш відкриті, а білоруси – більш замкнуті. Правда, не знаю, з чим це пов’язано.

— Юра Габовда раніше в інтерв’ю говорив, що в Білорусі продавчиня в магазині «дивиться на тебе так, наче ти їй щось винен». Відчуваєш таке?

— Звісно, дещо Юра правий, але я не так часто потрапляв у такі ситуації. Спочатку на це звертав увагу, а потім звик уже.

Читайте также: Евгений Будник: "Третье место "Динамо" – это неприятно, обидно"

— Загалом у Мінську є де провести вільний час?

— Звичайно. Є безліч ресторанів, де можна смачно поїсти. Навіть є заклад з українською кухнею. За рік я вже тут обжився й знаю, куди з друзями по команді можна піти попити смачної кави (посміхається) чи кудись на концерт. Скажу, що тут дуже круто на хокеї – його в Білорусі люблять куди більше, аніж футбол.

Хоча, на перший погляд, для хокею більше всього потрібно. Для футболу що треба? Є м’яч і майданчик, та й бігаєш собі, а для хокею потрібен недешевий інвентар… Але нічого, будемо сподіватися, що і тут футбол почне більше розвиватися. Тим більше, недавно читав інтерв’ю президента Білорусі, то він зазначив, що в його серці також є місце для футболу. Тут люблять футбол, але на стадіонах нема таких комфортних умов як на хокеї. Там можна подивитися гру в «тепличних» умовах, а на стадіоні треба трохи померзнути.

«Білоруси розділяють Україну на Захід та Схід»

— Що ти знав про Білорусь до приїзду сюди?

— Мало знав. Знав, що тут є БАТЕ, Динамо Мінськ і Шахтар з Солігорська, бо там Вася Кобін грав (сміється). Точно підозрював, що тут буде непросто. Навіть коли ми на рівні різних збірних України грали з білорусами, то це були дуже важкі матчі. Білоруси нам нагадували таких собі бійців до мозку кісток. Це й підтвердилося на футбольних полях.

Читайте также: Евгений Будник: "Хотел бы остаться в минском "Динамо"

— Що білоруси знають про Україну? Яка в них склалася картинка про нашу країну?

— Білоруси розділяють Україну на Захід та Схід. Вони знають, що в нас хороший народ – про це всі говорять. Звісно, знають що йде війна – це не дуже добре.

— Які можеш дати поради нашим футболістам, які хочуть поїхати в Білорусь?

— Показувати український бійцівський характер і боротися на полі до останнього. Хлопці мають знати, що тут є стабільність, але те, що ти її заслуговуєш, треба повністю доводити на футбольному полі. Також потрібно поводити себе скромно й бути уважним і вимогливим до себе. Коли людина порядна, в неї все всюди буде нормально.

— Партнери по команді часто розпитують про війну?

— Так. Це дуже тонка для мене тема, тому я не хочу багато про це балакати. Стає реально страшно. З села, в якому я виріс, багато хлопців поїхало в АТО.

— Вдома часто буваєш?

— Ні, але до мене прилітають батьки. Чесно кажучи, вони в шоці від Мінська – тут вони, наче маленькі діти. Їм багато що нагадує Радянський Союз. Тато часто на щось показує пальцем і згадує, як було колись. В Мінську неймовірний порядок. Скажу, що тут люди інколи навіть машини не закривають, криміналу немає взагалі, всі впевнені в своїй безпеці. Для цього держава виділяє чималі кошти. Якщо згадувати ситуацію в Україні, стає трохи боляче.

— Склався такий стереотип, що в Білорусі багато картоплі. Багато їси цей продукт?

— Небагато, але «пюрешечка» тут справді смачна (сміється). Порекомендую вам суп місцевий – холодник із буряка. Варто спробувати! Також хороші тут молочні продукти. Колгоспи В Білорусі працюють не так, як у нас. У мене на Херсонщині все стоїть і люди без роботи. Молоко дешевше за воду. Для чого тоді корову тримати? В селі без цього з розуму можна зійти. Треба ж десь працювати.

«Рідною позицією раніше вважав опорного півзахисника, а зараз для мене всі позиції – рідні»

— Головний тренер Динамо використовує тебе на абсолютно різних позиціях і в захисті, і в півзахисті. Вже звик до цього?

— Та вже звик. Я футболіст такого формату, що можу всюди грати. Ще в молодіжці Олександра Головка я центрального захисника грав, так що з цим питань нема. Це мені дуже допомагає тепер. Своєю рідною позицією я раніше вважав опорного півзахисника, а зараз для мене всі позиції – рідні (усміхається). Нема великого дискомфорту, коли мою позицію різко змінюють. Така я вже людина – універсальна.

— У Білорусі можна рости як футболіст?

— Відчуваю в середині себе, що виріс. Тут бійцівські якості потрібні вдвічі більше, аніж в Україні. У Динамо ти не маєш шансу на помилку – вболівальники, керівництво, тренер постійно вимагають результату. В підсвідомості ти розумієш, що повинен доводити свою силу на полі. В іншому випадку – відчуваєш тиск зі сторони фанатів та преси. Також скажу, що преса в Білорусі досить своєрідна. Любить трохи пополивати футболістів всім, що стосується неспортивних справ.

— Білоруський тренер Олег Дулуб говорив про те, що увага до футболу в Україні та Білорусі — кардинально різна. Тебе часто впізнають на вулицях у Мінську?

— Дуже рідко впізнають, скажу чесно. В Україні ажіотаж навколо футболу більший. У нас кілька аналітичних передач є, і матчі всі показують. В Білорусі більше люблять хокей, але ті, хто ходить на футбол, вже віддані цьому спорту. Мені сам білоруський чемпіонат сподобався. Він досить непередбачуваний – тут кожен кожного може обіграти.

— А культура вболівання на стадіоні відрізняється?

— По-перше, в Україні більше людей ходить на футбол, а, по-друге, тут менше класних стадіонів. Є ж різниця, де грати – на футбольному майданчику в дворі чи на стадіоні. У Білорусі мало яскравих арен. Хіба можу відзначити Борисов-Арену. Ще відзначу наш зручний стадіон Трактор.

— Чому Динамо нереально боротися за чемпіонство з БАТЕ?

— Чому нереально? Реально. У нас теж хороша команда, але БАТЕ теж сила (усміхається). Але чемпіонат – це змагання на довгу дистанцію. Що вже зараз говорити? Після бою кулаками не махають. З однієї сторони я бронзовий призер чемпіонату Білорусі, а з іншої — шкода, що втратили чемпіонство. Дивишся: і там очки випустили, і там… Хоча цього року справді мали шанси на чемпіонство (чи бодай на срібло).

— У тебе не виникало великої різниці між футболом в Україні та футболом в Білорусі?

— Ні. Обидва чемпіонати – «закриті». І там, і тут важко розкрити оборону, всюди багато боротьби. Коли в Україні грали солідні виконавці, то різниця була, але зараз все вирівнялося. Хлопці з U-19 та молодіжок одразу ж грають у вищій лізі. У Білорусі грають досвідченіші футболісти, хоча й не такі майстерні, як у нас.

— Ти своє найближче майбутнє пов’язуєш з Білоруссю?

— У мене був контракт з Динамо на 1 рік, а я продовжив його ще на 2. Тому ще 2 сезони буду тут. В Білорусі реально щасливий. Тьху-тьху (Саша тричі стукає по столу. — прим. А.С.). Дай Бог, аби й далі все так було добре.

«Зараз в українському футболі мало чого можна аналізувати»

— Як ти взагалі потрапив у Динамо? Як виник цей варіант?

— Вийшло так, що донецький Металург припинив існування… Я завжди згадуватиму цей час як «сказку моей жизни». Зробив би все, щоб там залишитися, але повернувся в Металіст, зірка якого також гасла. Це був час, коли там не було ані копійки. Важко грати, коли нема що додому привезти… Український футбол залишився без грошей, а в країні ще й війна. Що говорити, коли не платили зарплату понад півтора року. Тоді й вирішив щось змінювати в житті й «узяв» вільного агента.

Тоді й надійшла пропозиція від Динамо, куди я приїхав на оглядини. Мені через п’ять днів сказали, що все нормально. Лише попросили трохи почекати. Днів через 10 мене запросили на збори команди в Туреччину, де я й підписав контракт. Так і почалася моя білоруська історія.

— 3 роки тому ти міг уявити, що тебе занесе сюди?

— Навіть не знаю, не думав взагалі про це. Життя тебе саме несе. Такий важкий час зараз, але Бог знає куди і в який час мене нести.

— У чемпіонаті Білорусі грає багато українців. Як гадаєш, з чим саме це пов’язано?

— Футболісти сюди їдуть, тому що тут ти знаєш, що в тебе певного числа точно буде зарплата. Це дуже добре, бо ти працюєш і ризикуєш своїм здоров’ям зовсім не дарма. Українці від цього вже відвикли. Лише Динамо та Шахтар стабільно виплачують зарплати, тому гравці й звертають увагу на варіанти в Білорусі.

— Тобто 3 роки тому ти навряд звернув би увагу на Білорусь?

— Мабуть, так. Тоді ж ніхто не знав, що зараз у нас таке буде. Чемпіонат тоді в нас був суперовий, ми ж майже Росію наздогнали. У нас аналітичні програми дуже круті були, а зараз яка ж аналітика? Тобі видніше, звісно, але, мені здається, що зараз мало що аналізувати. Це не в образу нікому – такий час важкий.

— Свого часу ти, капітан молодіжного складу Шахтаря, перейшов у Металіст. Чому? Що трапилося?

— У мене тоді було багато варіантів, але я вирішив не продовжувати контракту з Шахтарем.

— Чому саме?

— Не вірив в те, що в мене вийде щось у цій команді, тому почав пошуки інших варіантів. У мене якраз залишалося півроку до завершення контракту, і я міг з будь-ким підписати попередню угоду. Чомусь вибрав Металіст і переїхав у Харків. Там мені говорили, що розраховуватимуть на мене і що я зможу рости біля досвідчених футболістів. Обіцяли також, що я отримаю шанс довести свою професійну придатність.

Я тоді був дуже окрилений. Працював, працював, працював, але шансу ніхто так і не давав. Чесно кажучи, почав тухнути й ставало важко. Може, тренер боявся ризикувати, я не знаю. За першу команду Металіста я практично не грав, а лише за «дубль». Коли прийшла пропозиція перейти в донецький Металург, я взагалі не думав і попросився в оренду. Це були супер-часи.

— Сергій Палкін заявляв, що молоді футболісти, які йдуть з Шахтаря, не мають майбутнього…

— Нічого про це не казатиму. Для чого воно мені треба? То вже такі вершини, які не хочеться чіпати.

— Чудовий період в Металурзі, а потім повернення у кризовий Металіст. Різниця між цими клубами була величезною?

— Металург визнали банкрутом, але я в будь-якому випадку повинен був повернутися в Металіст. У цій команді тоді змінився тренер, і зразу ж все пішло не так. Видно, то була не моя команда. Футболіст повинен відчувати себе добре й «літати». Я ж в Металурзі грав, а в Харкові — взагалі ні. Напевно, Севідов мене не бачив в основному складі.

Хоча на зборах я грав, але в чемпіонаті не грав, чекав свого шансу турів п’ять, потім почав виходити наполе. Та воно якось зім’ято вийшло… Лише люди й вболівальники тамтешні назавжди залишаться в моєму серці. А футбольний період там мені не вдався. Тут нема чого приховувати.

— У Металісті тоді було повно труднощів — від проблем з електроенергією до відсутності опалення. Що запам’яталося найбільше в плані побуту?

— Ой, та коли я повернувся, то там взагалі жах був. Дівчата нам на базі старалися і якось готували їжу — з сокири кашу (сміється). Опалення не було, води не було, доводилося митися в брудному басейні, всі це знають. Виручало те, що була хороша «пацанська» команда. Якщо були б гроші, то, впевнений, були б зовсім інші результати. Але деякі люди (маю на увазі керівників) просто не хотіли прогресу команди.

У команді ми всі добре дружили й переводили всі проблеми в гумор. Нема води — нічого, підемо в басейн покупаємося, загартуємося (сміється). Всі жили на базі, тому постійно грали в карти. Таке враження, що в таборі якомусь перебували. Коли двадцять мужиків живуть в одному приміщенні, то є з чого посміятися. Ось зараз зідзвонювалися з Льопою, Полянським, Чурковим, Рижуком, то добре насміялися, згадуючи цей час. Та й у Севідова гумор – дай Боже. Він «підсипав» дуже нормально, тому та атмосфера нас і рятувала хоч трохи.

— У Металісті тобі залишились винні багато грошей?

— Так. У мене десь папірець вдома лежить, де записано. Він вже ніякої юридичної сили не має, то хай десь у рамочці повисить і в моїх спогадах. То вже історія.

— Скажи чесно, в українському футболі розчарувався?

— Звичайно! Майже всі команди, в яких я грав припинили існування (Говерла, Металург Донецьк, Металіст. — прим. А.С.). Дуже різко все відбулося. Йде війна, спорту немає… Ну, як немає – ще залишилися хороші футболісти, але чемпіонат вже не такий, як був раніше. Думаю, ніколи таким він вже й не буде.

Андрій Сеньків

Источник

Комментировать статью

Please enter your comment!
Please enter your name here